Пам’яті Андрія Співака присвячую
У печі горять сухі бур’яни.
У чавунному баняку киплять слова.
Пара хмарою здіймається вгору,
за мить дощем упаде з повали .
Андрій за столом сидить зі мною,
кожен – на своїй лаві.
Ганя із сапою вийшла надвір,
солі накопати в городі,
так, як восени копають картоплю,
посаджену в землю, ще удобрену гноєм.
На штучних добривах зрослої
солі до хижі не принесе,
фальшивою сіллю слів не посолить.
Імпортних приправ не має жодних.
Сушене зілля, щоправда, мала,
але миші його з’їли, в коморі.
Тож який смак матимуть її слова
без жодної омасти ,
тільки посолені?
Чи такий,
як мої
– прості,
звичайні,
згрібні ,
разові ?
Сторінка зі щоденника
Сьогодні неділя, 16 травня 2010 року. В Кракові продовжує падати дощ, або – іншими словами –
звечора ллє. Напевне, буде великий потоп. Дивлюся крізь вікно на Арарат
і тільки з трудом помічаю вершок, решта гори – під водою.
Не піду нині до церкви на Вісьльну . Бо Вісла вже асоціюється в мене
з водою. Коли
я розмовляю біля вікна з Ноєм, вона, М., як кожна Венера, у ванній
приймає душ, наче їй дощу замало.
“Чи ти мене чуєш?” – чемно звертаюся до неї. – “Чую”, – відповідає. –
“Виходь уже з тої калюжі й чимдуж сідай до крипи, утікаймо туди, де
перець росте, тобто туди, де тепло й сухо, а може, навіть спекотно”.
А тоді, так собі гадаю, пропливу трохи й випущу її надвір, таку, як є, мокру
Й голу, щоб принесла мені листочок, а вона каже мені те, що їй говорити на
Моєму Олімпі не можна, просто мовить:
“Вдягни на голову шапку, бо дощ тобі розум до решти виполоще”. Шкода, що на тому своєму пагорбі не живу високо, так, як вони, – грецькі боги,
провчив би її за це.
Тим часом надворі мокро й холодно, в Татрах упав сніг, вівці на полонинах
голодують. Баци клячать на мокрій землі, всі зняли з голів капелюхи
й моляться ревно до Бога, просячи трохи ліпшої погоди, вже навіть не
сонця,
обіцяють Йому теплу жентицю й кожен – по голові сиру. Краплі дощу стікають їм за коміри,
й менше води потрапляє до потоків. Єдина надія на те, що потопу не буде доти, доки баци не закінчать молитися,
хоча, здається, все вже вирішено, якби хоч один з них глянув на небо, то
побачив би, що святий Петро, югас Божий, важливий, хоча й особистий, вдягнув нині кожух
вовною до землі, бо йому гаряче під самим сонцем,
і доїть без скопця овець і кіз, які дають йому дощове молоко з пінкою. Перестане їх доїти
щойно тоді, коли Бог, найстарший баца, без парасолі увійде до кошари
й скаже випустити
ціле стадо на маленьку небесну луку над містом Краковом.
Петро Скрійка
Najnowsze komentarze