MENUMENU
Zaznacz stronę

Пам’яті Андрія Співака присвячую

У печі горять сухі бур’яни.
У чавунному баняку киплять слова.

Пара хмарою здіймається вгору,
за мить дощем упаде з повали .

Андрій за столом сидить зі мною,
кожен – на своїй лаві.

Ганя із сапою вийшла надвір,
солі накопати в городі,

так, як восени копають картоплю,
посаджену в землю, ще удобрену гноєм.

На штучних добривах зрослої
солі до хижі не принесе,

фальшивою сіллю слів не посолить.

Імпортних приправ не має жодних.
Сушене зілля, щоправда, мала,
але миші його з’їли, в коморі.

Тож який смак матимуть її слова
без жодної омасти ,
тільки посолені?

Чи такий,
як мої
– прості,
звичайні,
згрібні ,
разові ?

Сторінка зі щоденника

Сьогодні неділя, 16 травня 2010 року. В Кракові продовжує падати дощ, або – іншими словами –
звечора ллє. Напевне, буде великий потоп. Дивлюся крізь вікно на Арарат
і тільки з трудом помічаю вершок, решта гори – під водою.

Не піду нині до церкви на Вісьльну . Бо Вісла вже асоціюється в мене
з водою. Коли
я розмовляю біля вікна з Ноєм, вона, М., як кожна Венера, у ванній
приймає душ, наче їй дощу замало.

“Чи ти мене чуєш?” – чемно звертаюся до неї. – “Чую”, – відповідає. –
“Виходь уже з тої калюжі й чимдуж сідай до крипи, утікаймо туди, де
перець росте, тобто туди, де тепло й сухо, а може, навіть спекотно”.

А тоді, так собі гадаю, пропливу трохи й випущу її надвір, таку, як є, мокру
Й голу, щоб принесла мені листочок, а вона каже мені те, що їй говорити на
Моєму Олімпі не можна, просто мовить:

“Вдягни на голову шапку, бо дощ тобі розум до решти виполоще”. Шкода, що на тому своєму пагорбі не живу високо, так, як вони, – грецькі боги,
провчив би її за це.

Тим часом надворі мокро й холодно, в Татрах упав сніг, вівці на полонинах
голодують. Баци клячать на мокрій землі, всі зняли з голів капелюхи
й моляться ревно до Бога, просячи трохи ліпшої погоди, вже навіть не
сонця,

обіцяють Йому теплу жентицю й кожен – по голові сиру. Краплі дощу стікають їм за коміри,
й менше води потрапляє до потоків. Єдина надія на те, що потопу не буде доти, доки баци не закінчать молитися,

хоча, здається, все вже вирішено, якби хоч один з них глянув на небо, то
побачив би, що святий Петро, югас Божий, важливий, хоча й особистий, вдягнув нині кожух
вовною до землі, бо йому гаряче під самим сонцем,
і доїть без скопця овець і кіз, які дають йому дощове молоко з пінкою. Перестане їх доїти
щойно тоді, коли Бог, найстарший баца, без парасолі увійде до кошари
й скаже випустити
ціле стадо на маленьку небесну луку над містом Краковом.

Петро Скрійка

Podziel się: