MENUMENU
Zaznacz stronę

Пам’яті моєї Матері Катерини присвячую

Моя колиска залишилася на церкві, коли води потопу спали. Солома житня в постелі зотліла, шнурком для перев’язування малої перини дуб тисячолітній бавиться на вітрі. Гусяче пір’я, колись зелене, що його мати з таким трудом при світлі нафтової лампи вечорами дерла, вилітає крізь дірки в пішві, як горобці зі стодоли, коли кіт з’являється, бо пішва зі старої матерії, у кольорові квіти, а нігтів ніхто мені не підстригав, про ножички тоді ще нікому не відомо було, тож нічого дивного, що дряпають перину, а пір’я на морозі втрачає хлорофіл, біліє, опадає. Зима в згрібних штанах босоніж навколо церкви ходить, хукає теплою парою на пальці й пір’їну за пір’їною терпляче збирає, й свою перину стелить, бо нічого в природі не пропадає. Була перина й мусить бути перина, тільки для когось іншого.
“Як довго, Петре, будеш гойдатися у своїй колисці?” – запитував мене старий Дяк Михайло Голизна перед Вечірнею в неділю, коли я панахиду замовляв. “Тихіше, прошу! Зараз зійде місяць над Гострим , за Доброю Шляхетською вже видно його чоло, це знак – що на розмову зі мною Ной чекає на засніженому хребті Солоних гір над Тирявою за Сяном, де причалила його крипа після великого потопу, а пугач з дуба Слова наші на крилах носитиме”. “Пугу, пугу”, – щось скаже Ной мені. “Пугу, пугу”, – відповім я йому.
Коли холодні роси почнуть темрявою опускатися на землю, йому, Ноєві, Вавилонська вежа колискову заспіває, Старим Завітом з верблюжої вовни, зітканої на кам’яних кроснах, перед сном вкриє. А я своєї колискової вже не дочекаюся. Вже ніщо її не воскресить. Навіть панахида, яку я замовив. Вже струни її більше не забринять для мене жодного разу, дитячого сну не нагадають. Вже слова її листям зів’ялим восени опали. Вже голос втратили. Вже звуку не мають. Вже відлетіли до теплих країв. Сниться мені тільки, як вони самотньо блукають горами Синаю. Напевне, перевалу в Карпатах шукають. А Синай – це край сейсмічний. Земля трясеться, лавини стежки засипають.
А в нас, у Карпатах, на Лемківщині, земля застигла, вже давно витрясла все, що мала, на дні решета лише камінці й полова лишилися – і сумний хлорофіл зелений у барвінках.

Петро Скрійка

Podziel się: